16-17 липня в Одесі проходив міжнародний форум «Ефективна промисловість для обороноздатності», організаторами якого є Львівський безпековий форум та Державний концерн «Укроборонпром». Конференція зібрала чиновників, експертів у сфері озброєння та військової справи і виробників військової техніки та рішень. Радіо Свобода звернулось до низки учасників форуму із питанням – які головні виклики стоять перед українською оборонною промисловістю і в якому напрямку їй варто розвиватись.
Валентин Бадрак, директор неурядової аналітичної організації «Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння».
Україна має сформувати систему протидії зовнішній агресії, і ми бачимо, що основою можуть бути новітні технології. Безумовно не відірвано від інших блоків, зокрема комплексно-силових заходів. На мою думку, в нас є два головних напрямки. Перший – це розробка і створення ракет і нещодавно КБ «Луч» довело, що в нас працює ця історично сформована школа, отже потрібно розвивати цей напрямок.
Другий напрямок – це створення тактичних систем, які здатні суттєво впливати на хід позиційної війни низької інтенсивності, яка відбувається просто зараз. До цього вписується так звана «москітна стратегія» – масове використання безпілотних комплексів, і авіаційних, і наземних, і в перспективі морських. Останніх поки немає в Україні, але є наробки і досвід інших держав.
І звісно важливою залишається техніка радіоелектронної боротьби і розвідки. Наприклад, в Україні є українська компанія Proximus LLC, але вона більше працює на експорт, аніж на внутрішній ринок. Хоча все, що їм замовлять всередині країни, вони виконують.
Я б хотів, щоб у нас функціонувала структура, яка б вивчала новітні ідеї. Наприклад, у своєму виступі я згадував про електромагнітну зброю, про можливості якої навіть напевно гадки не мають в армії. Але вона існує, і Україна навіть експортує окремі елементи цієї зброї. Я розумію, що міністерство оборони не може всім опікуватись, але в нас з’явилось профільне міністерство – з питань стратегічних галузей промисловості України. Треба зробити агентство оборонних технологій, на кшталт американської DARPA (Агентство передових оборонних дослідницьких проєктів), про якого навесні минулого року був підписаний указ президента. Агентство має опікуватись перспективними технологіями, які можуть бути корисними в майбутньому.
Водночас ми звісно не можемо відмовитись від переозброєння радянської техніки. Наприклад, нам потрібні новітні артилерійські засоби. Я виправдовую закупівлю чеської самохідної артустановки «Dana», але за те, щоб розроблялась і українська техніка, наприклад «Богдана». Розумію, що вибухи міномету «Молот» розхитали суспільство, але за те, щоб розроблявся український міномет. Наприклад, на виставці «Зброя і безпека» був представлений самохідний міномет «Смерека» на базі бронеавтомобілю «Варта».
Глен Грант, полковник британської армії у відставці, ексрадник міністра оборони України
По-перше, оборонна промисловість – це перш за все промисловість. Багато з того, що вони роблять для армії, можна використовувати в цивільному житті. Якщо вони будуть працювати виключно для «оборонки», вони ніколи не будуть прибутковими. Більшість підприємств оборонної індустрії можуть заробляти гроші на звичайних замовленнях – і безпілотники, і літаки тощо. Наприклад, навчальні літаки і літаки, які використовуються для сільськогосподарських робіт – це одні і ті самі літаки.
По-друге, автори нового закону №3822 про реформу «оборонки» нібито не розуміють, що Радянського союзу більше немає. Якщо оборонні підприємства хочуть отримати фінансування від цивільних інвесторів, вони мають розуміти, що ті вимагатимуть або частину акцій, або дійсно серйозні гарантії того, що вони зможуть повернути свої гроші.
Сама ідея, що можна просто написати список речей, які тобі потрібні, та передати цей список уряду – це радянська модель планування фінансування, вона більше не працює. Потрібно визначитись із кількістю грошей, що є, та використати їх якомога ефективніше. Оборонна промисловість не отримуватиме фінансування, дефіцит грошей стане постійним і підприємства будуть банкротувати.
Під час виступу я казав, що потрібно думати не про конкретне озброєння, а про той ефект, якого ви хочете досягнути. Наприклад, бронеавтомобілі, замість яких можна використовувати автівки або щось на кшталт «хамві». Це підвищує ризик втрат, але підрозділ опиниться на полі бою вдвічі або в чотири рази швидше.
Наразі звичайна бригада в середньому може пересуватись зі швидкістю близько 25 кілометрів на годину. По-перше, це говорить нам, що бригада – невірна структура організації, тому до речі Росія організовує свою армію в батальйоно-тактичні групи, а по-друге, що треба позбавлятись тої техніки, що гальмує пересування, в тому числі танків. Потрібно змінювати загальне мислення – забезпечувати військових більшою кількістю протитанкової зброї і мінометів на колісній базі, та окопуватись на полі бою. І коли на полі бою під’їдуть танки, армія вже дві доби буде битись.
Хтось говорить – нам потрібні новітні технології, хтось – нам потрібно замінити стару бронетехніку. Але грошей немає на все й одразу, потрібно обирати і обирати дуже прискіпливо.
Артем Вьюнник, директор «Атлон Авіа», постачальник безпілотних летальних комплексів «Фурія» до Збройних сил України
Перший і величезний виклик – це бюрократія. Наприклад, в нас є нова розробка – баражуючий боєприпас «Грім». Ми почали процедуру дослідно-конструкторської роботи (ДКР) листом-зверненням до заступника міністра оборони 22.06.2020. Це спільне рішення, в якому написані банальні речі, по типу, хто що робить в рамках ДКР. Ми розробляємо документацію, Центральний науково-дослідний інститут Збройних сил робить програму, хтось робить методики тощо. Це загальні речі, які всім відомі. П’ять місяців пішло на погодження – підписали тільки в листопаді. А тактико-технічне завдання підписали 14 липня 2021 року. 13 місяців на два документи загальним обсягом близько 20 сторінок.
Це ж можна робити дуже швидко, або навіть автоматизувати через військовий «інтранет», щоб над ним могли працювати паралельно, і зробити за тиждень-два. І таких прикладів дуже багато.
Два чи три місяці тому ми написали, що готові провести попередні випробування модифікації каналу передачі даних «Фурії», і зайшли в глухий кут. Військова «прийомка» без Державного науково-випробувального центра Збройних сил відмовляється це робити, хоча за нормативними документами це не потрібно. Центр цього зробити не може, і ми зупинились. Сказати, що хтось конкретно винний також не можна, всі відпрацьовують у своїх термінах, але все це триває тижнями.
Нам потрібна системна військово-промислова політика щодо задоволення потреб армії незалежно від прізвищ тих чи інших керівників. Військові також мають визначитись із відношенням до нас – це або відношення покупець-продавець, або замовник-виконавець. Якщо перша модель – то вони або купують те, що в нас вже є, або не купують. Але зараз вони формують оперативно-тактичні вимоги, потім ми розробляємо ДКР, потім за власні кошти створюємо зразок і проводимо випробування також за власні кошти. А потім вони приймають виріб і кажуть – ні, нам це не потрібно, не будемо купувати.
Тарас Чмут, засновник «Українського мілітарного порталу»
Головний виклик оборонної промисловості – зберегти той потенціал, який ще не втрачено. З цього випливають ринки, на яких ми поки є, частково Африка, частково Азія. Ми маємо лишити їх за собою. Наприклад, ми мали контракт із Таїландом на 49 танків «Оплот» та на декілька сотень БТР-3Е1. Але зараз Таїланд купує китайські, а не українські танки. Ми на цей ринок зайшли, реалізували і втратили.
Китайські танки дешеві, непоганої якості, швидко постачається і просувається китайською державою. Саме тому перший виклик – це не втратити ніші і ринки, де ми є.
Другий виклик – це набути компетенції або створити можливості, щоб почати задовольняти внутрішні потреби держави, насамперед збройних сил України. Тому що те, що ми виробляємо або купуємо зараз, це часто те, що ВПК може дати, а не те, що потрібно військовим. Має бути навпаки. Виробник каже – купіть в мене ось це і придумайте, як його використовувати. Наприклад, так було із МБАКами, із середнім розвідувальним кораблем «Лагуна», із БТР-3 і БТР-4, із «Оплотами», із літаком Ан-178 тощо. Які літаки потрібні зараз Україні – бойові або транспортні? Бойові в першу чергу, тому що транспортні виконують завдання і не є в пріоритеті. Чому ми купуємо транспортні? Бо інших не здатні робити. Ми виходимо не того, що потрібно, а з того, що можемо. Один літак – це 50-70 мільйонів доларів, чималі кошти, а ми замовили три Ан-178.
Третій виклик – це перейти від пострадянського до європейського. Це і про ГОСТи, і про документообіг, і про стандарти, і про підходи до прозорості і організації роботи. В нас якась змішана система, коли ми ніби переходимо на західні стандарти, але дещо опираймося на застарілі ГОСТи і бюрократію. Те, що можна реалізувати за рік, затягується на два-три роки.
Віктор Кевлюк, директор з управління проєктами компанії Swarmly Ltd (Кіпр), воєнний експерт центру оборонних стратегій, полковник запасу ЗСУ
На мою думку головний виклик, що стоїть перед українською оборонною промисловістю, – це неготовність працювати в сучасному економічному світі. Дуже вигідно перебувати в радянській парадигмі, коли ти монополіст і скільки напишу, за стільки ви й придбаєте. Політика маленьких приватних фірм полягає в створенні продукту, який сам себе продає. Багато в чому ми виграємо у державних структур – ми швидкі, гнучкі і маємо можливість маневрувати на ринку і відповідати трендам ринку. Державні потужніші з точку зору інвестицій, але таких можливостей в них немає.
Другий виклик – це залучення інвестицій. Оборонний комплекс та чи інакше покритий таємницею, зобов’язаний дотримуватись режимних правил і ця закритість для інвестора іноді як шлагбаум, вони не хочуть вкладати в те, що потім з трудом будуть контролювати.
Третє – це недосконала нормативно-правова база. Минулого року парламент ухвалив закон про оборонні закупівлі. Міністерство економічного розвитку, міністерство оборони та деякі інші органи виконавчої влади мали скорегувати відомчі документи, щоб з березня 2021 року закон запрацював в повному обсязі. Міноборони цього не зробило – ми маємо колапс державного оборонного замовлення (ДОЗ). Одна з тез нового закону – відкритість ДОЗ, Грузія, наприклад, відкрила 96% оборонного замовлення і на ринок прийшли люди, які можуть запропонувати інноваційний продукт.
Є ще проблема браку обігових коштів – бюджетне планування відірвано від оборонного замовлення. Президент підписав ДОЗ 31 березня, отже за які гроші мали існувати підприємства з січня по квітень? У виробника крадуть частину року через неорганізованість, навіть після підпису підприємство має витратити час на підготовку виробництва, закупівлю матеріалів тощо. Передоплата бюджетним кодексом заборонена, отже виробник має брати кредит, вартість якого буде закладена у кошторис продукту.
Наша компанія виробляє безпілотні летальні апарати вертикального зльоту і посадки. Наші зразки використовують в тому числі спостерігачі місії ОБСЄ на Донбасі. Місяць тому вирішили розробляти морську платформу – транспортний засіб від яхти до берега і назад. Система зможе рухатись заданим курсом, повертатись, якщо людина впаде у воду тощо. Змагаємось в рамках тендера ООН на поставку таких апаратів. Маємо на меті за півтора роки вийти на IPO – акціонування і залучення обігових коштів. Ми не співпрацюємо із Збройними силами України і навіть не розглядаємо український ринок як перспективний. На конференції говорили про неузгодження державного оборонного замовлення як такого – ми не хочемо брати в цьому участь. Прописані під конкретного учасника умови тендеру, підкилимові домовленості… Ми готові до чесної конкурентної боротьби, але воно так не працює.